Страшний Суд:трепетність Зустрічі -проповідь у М’ясопусну Нед у храмі ІкониБ.М. "Пантанаса",на Сирці
паломництво, Єрусалим
prbohdan_ohulch
Страшний Суд: трепетність Зустрічі
Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа!
Сьогодні, брати і сестри, ми слухаємо дивовижний уривок про Страшний Суд. Дивовижний він зокрема тим, що, з одного боку про цю подію в богослужбовому Євангелії, яке ми читаємо протягом усього церковного року, розповідається лише один раз – саме у М’ясопусну Неділю. А з іншого боку, описана в Євангелії подія настільки важлива, що Церква закликає нас згадувати її щодня – і під час Літургії, і в ранкових молитвах ми проголошуємо Символ Віри, де є слова про те, що Владика «прийде у славі судити живих і мертвих».
    В православній, зокрема в українській традиції, вважається, що подія Страшного Суду має переживатися людиною образно, символічно. Тому він неодмінно  зображується на стіні напроти вівтаря, над вхідними дверима. Вірянин, виходячи з храму, віддаляючись, так би мовити, від ковчега спасіння, іде у цей світ – «юдоль скорботи» з нагадуванням про те, що нас всіх очікує. Здається, Микола Гоголь, згадуючи про свої дитячі релігійні враження, відзначав, що описання і зображення Страшного Суду надзвичайно глибоко відбилося у його душі і справило значний вплив на характер його релігійності. Такому переживанню цієї Події сприяє й багата художня уява народних авторів цих зображень.
Зупинимося на деяких, можливо, парадоксальних моментах – як самої події Страшного Суду, так і його описання. По-перше, зауважене вище поєднання (тобто те, що в Євангелії ми чуємо про цю подію всього один раз на рік, а молитвах щодня) виражає певним чином характер, якість нашої віри. З одного боку, ми маємо переживати Бога “тут і зараз ”, “ходити під Ним ”, тобто бути актуально присутнім у Ньому. А, з іншого боку, у цій Події наша віра сягає межі часів – не просто майбутнього, а, так би мовити, надмайбутнього. І саме цього Бог хоче від нас – щоб ми своєю вірою, своєю молитвою готувалися до “пакибитія” (Мф19,28; Тит3,5), поєднувалися своєю маленькою міркою з Ним, Безвимірним.
Наступним питанням є питання про те, чому цей Суд називається Страшним (так його називає традиція, наприклад, Пісна Тріодь, у Новому Завіті словосполучення «Страшний Суд» відсутнє). З одного боку, можна запропонувати просте історичне пояснення: Ісусу потрібно було розворушити жорстокосердих юдеїв, а для грубого, невитонченого сприйняття тодішніх мешканців Палестини потрібні були переконливі óбрази. Але насправді страшність описаного Суду не в переконливому описанні гніву Божого. Більше того, як проникливо відзначив видатний богослов 19 ст., випускник Київської Духовної академії свт. Феофан Затворник, Страшний Суд насправді – це вияв Божої любові. Господь и на Страшном Суде будет не то изыскивать, как бы осудить, а как бы оправдать всех . І далі святитель розвиває думку, що попередження про Страшний Суд, його наочність і переконливість – це якраз і є знак великого піклування Спасителя про наш рід.
Але продовжимо – все ж таки ця Подія є Страшною. Страшна вона, звісно, наслідками – вічною втратою Бога. Та звернімо увагу ще на один аспект: Страшний Суд є Зустріччю. Зустріччю, до якої душа кожного з нас готуватиметься, можливо, віки і віки віків. Але до цієї Зустрічі ми покликані у цю мить нашого життя, кожною нашою молитвою, кожним нашим каяттям. Саме каяття, переміна нашої душі, смиренне, у скрусі визнання вини перед Богом з надією на цілком незаслужений нами дар - Його виправдання – дає мені надію на те, що Він не відверне Своє Лице від мене, що й мені Він скаже: “прийдіть, благословенні Отця Мого ” (Мф 25,34).
А тепер звернімося до самих слів Спасителя. І тут нас чекає несподіванка, на яку, ми, можливо, сприймаючи притчу про Страшний Суд, не завжди звертаємо увагу. За що Господь карає у ній, за які види гріхів?  Що на цьому суді найперше не матиме виправдання? Спаситель  не винуватить у порушенні заповіді богошанування. Він не викриває блудний гріх, сріблолюбство або гнів. Він ставить кожного з нас перед такою, здавалося би, нічим не примітною, банальною нашою якістю як немилосердя.
Як священик я можу засвідчити: ми помічаємо у собі та сповідаємо різноманітні гріхи, але дуже мало хто кається у власному немилосерді. Хтось прямо й каже: не убивав, не крав, а які ще гріхи? – наче більш і нічого немає. Хтось із нас, навпаки, майстерно проціджує комарів, детально помічаючи власні промашки, неминучі у повсякденних клопотах. Але ми не хочемо помічати нашу неуважність, нечуйність, байдужість і квапливе пробігання один повз одного. І те, що в храмі, в парафії серед нас можуть бути люди, які не відчувають від нас приязні і турботи, виходять з храму почуттям самотності – у цьому наше немилосердя.
Пам’ятаєте про митарства блаженної Теодори? Адже митарство немилосердя було останнім і найважчим. І хто, як виявиться, звершив багато подвигів, дотримував ретельно пости, був старанним у  молитвах,  зберіг чистоту але був немилосердним, немилостивим, глухим до потреб ближнього свого -  той із цього останнього митарства низводиться додолу і не отримує прощення. 

З чого почати, як вчитися милосердю? Неможливо відразу набути вільної, милосердної сердечної любови. Але є дуже гарна і проста порада: якщо не маєш любови, просто твори діла любови. Долай замкнутість, зацикленість на собі. Помічай тих, хто поруч тебе, особливо тих, хто найбільше потребує уваги і тепла. Наприклад, у нашій лікарні є відділення, де перебувають невлаштовані люди – і ті, за ким немає кому доглянути, і безхатченки. Дуже важливим проявом нашого посту у цей час, у Великий Піст, який уже так близько, є наші справи милосердя. Може, проста увага до когось із цих людей – принести  і духовну поживу – книгу або іконку, і тілесну – просто гостинець, яблуко чи пиріжок – буде нашим виправданням на тому Великому, Страшному Суді. Ця справа, можливо, важливіша для тебе, твоїх стосунків з Господом, аніж сім тижнів посилених молитов і суворого посту. 

І наприкінці, звернімо увагу на те, що особливо утішає, вселяє відраду в наше серце, коли ми чуємо Євангеліє. Усяка віруюча людина, якщо ми маємо хоч крихту віри, трепетно чекає Зустрічі зі своїм Творцем і Спасителем: лицем до Лиця. Можливо, хтось прагнучи такої Зустрічі, самовіддано шукає Господа роки життя. І не завжди так легко відшукати Його. Але ж Господь підказує: Це можливо, це доступно! Там де ми помічаємо братів Його менших (Мф25,40), тоді, коли ми напоюємо спраглого, тоді, коли ми даємо поживу голодному, тоді, коли ми провідуємо хворого або ув’язненого – ми зустрічаємося із Ним. Його Пречистий Лик проступає у цих людях, часто таких непоказних і навіть неприємних ззовні. Але Він тут, із ними і з нами





Висока шана газеті "День" та її головному редактору!
паломництво, Єрусалим
prbohdan_ohulch
Намагаюся щотижня продивитися два-три номера газети "День", обов'язково за п'ятницю, а також часто вівторок та четвер. Кожен номер має свої роζинки: четверговий - дає розклад культурних заходів на тиждень, вівторковий - рефлеξіює прожитий суспільством увік-енд. Але п'ятничне число - часто  справжня розкіш, особливо останнє, за 9 грудня.
   На 1й ст. - велика світлина песика з сумним поглядом - нагадування про те, що турбота про менших сприяє і людянішому ставленню до собі подібних.
   2,3 сторінки - політичні. Крім голосного (і змістовного) нагадування, що сучасна доля України прямо пов'язана з долею ЮВТ, ще й нагадування про те, що справа Кучми також дуже важлива. І далеко не закінчена (наводяться й арґументи).
 4 ст. - бесіда з угорським соціологом Тамашем. Багато змістовних цікавих моментів про особливості стосунків наших західних сусідів поміж собою (т.зв. Вишеградська четвірка). Про нас - відверто і влучно.
5 ст. - відверто й чесно (вже незвично) Євгеній Кисельов про Росію та самого себе в Росії та Україні.
6 ст. - глибока, спостережлива рецензія Сергія Тримбача на фільм про Висоцького. Дуже здорово! Враження - фільм не ідеальний, але подивитися варто (сам я не знаю, чи зможу?).
7 ст. - Розповідь Ігора Сюндюкова (чудовий автор "Дня"! Для мене - цьогорічний лідер по яскравості та силі, вибору тем) про свт. Дмитра Ростовського (до 360-річчя) "Навчитель світла Христового" саме як про педагога. Навіть для мене (я дуже ціную педагога св. Дм. Ростовського) дещо нове і цікаве.
8 ст. - треба прочитати, не минаючи "ні титла, ніже тієї коми". Чудова розповідь В'ятровича про перемогу над ГБ у свідченні українців у світі про Голодомор та блискуча!!! стаття про видатних українців, одних з найуспішніших і найщедріших у нашій історії Артема та його сина Миколу Терещенків "Гідність шляхетної душі".
 Ось приклад українського Православ'я:
  "Довгі роки — чотири десятиріччя(!) — Артемій добував гроші чумакуванням. Примітно ось що: перші гроші, що були зароблені сім’єю, були витрачені не на виробництво, про яке мріяв Артемій, а на відновлення старої дерев’яної Трианастасіївської церкви у Глухові.Засновник династії, як і його діти, був дуже віруючою людиною, день починався з молитви о четвертій годині ранку у церкві, до якої вів підземний хід з будинку. О п’ятій ранку він уже приймав звіти своїх службовців.
   Православна віра освячувала кожен вчинок Артемія, основою успіху було також його непорушне слово, як гарантія у ділових стосунках. Великі капітали вкладались у школи (у тому числі мусульманські), гімназії, лікарні, аптеки, притулки для бідняків, православні храми, (Володимирський собор, Покровська церква тощо), будівництво синагоги у Глухові, багатьох музеїв, серед яких Міський художній музей. Особливо великого значення надавали навчанню молоді: був створений притулок та школи для глухонімих дітей, Вище комерційне училище, Жіночий торговельний університет, Політехнічний інститут. Фонд сприяв реалізації проектів для покращання життя суспільства, незважаючи на національність та віросповідання" - яка відмінність від затятої і нетерпимої московської пихи та мракобісницього фундаменталізму!
   А ось про гідність людини та українця:
  "Миколу з правом передачі у спадок синам по чоловічій лінії. Але Микола знав, що на церемонії вручення титула йому доведеться стати на коліна перед царем Олександром ІІ, що було несумісним із його гордим козацьким характером. А його 76-річний батько Артемій від поклону російському царю звільнявся —за віком. Сім’я Терещенків навчилась не схиляти голову, а тримати її високо".
 9 ст. - глибого та актуально про Езопа (знову Ігор Сюндюков!).
10 ст. - сильна і життєрадісна Ярослава-Франческа, донька Оксани Пахльовської та онука Ліни  Костенко про те, як канадські українці збирають українських студентів з усього світу (Росія, Італія тощо, Україна також) на постмаґістерську практику. Чому в Канаді українці справжніші, ніж в Україні?

11 ст. - о. Георгій Коваленко з інтерв'ю та фото з його милою (+100!) посмішкою ;)
12 ст. - чудова сповідь Ярослава Зіневича про відстоювання моральної гідності українця в чужомовному і совкокультурному оточенні. Ось цитати.
  "... Зачатий у Донбасі (мабуть, звідти в мене загострене почуття соціальної справедливості), народжений там, де й геній України — Т. Г. Шевченко, зростав і формувався на півночі — у Чернігові, названому Грушевським Північними Атенами України... і в місто Лева я залюблений із дитинства, то теоретично розкол цивілізацій в одній країні, про який так багато говорять, мав би пройти через мене кілька разів. Проте, на диво, я виріс, як мені здається, цільною особистістю.

Моя рідна мова, як це не дивно, українська. І рідна не тому, що так написано на обгортці підручника, а справді рідна, бо й до сьогодні пам’ятаю мамині дивовижні колисанки з безмежною ніжністю в голосі: «Сонько-дрімко заходить до хати»,  «Ой ходить сон коло вікон», бабусині віршики «З далекого краю, з далеких світів журавлик на крилах додому летів...

Після цього я не міг не стати українцем.

Українською я розмовляв від народження, хоча через це мої однолітки мене з дитинства сприймали як ненормального, бо у дворі, у садку, а потім і в школі всі розмовляли російською. І я ніяк не міг второпати та весь час чіплявся до мами із запитанням: «Чому тільки я розмовляю українською?» А мама стримано відповідала: «Бо ти українець». І тоді я знову набридав їй: «А хто тоді всі інші? І якщо вони — росіяни, то де наша Батьківщина?» Пізніше я допетрав, що приречений бути білою вороною не тільки тому, що українець, а ще й тому, що син учительки, тому що мене виховували на українських казках, у яких засуджувалися ледарство, обман, злодійкуватість, а ще на творах Екзюпері з його ідеями щоденно прибирати свою маленьку планету, вберегти свою землю від баобабів, що своїм корінням пронижуть і знищать її, з почуттям гіпервідповідальності за всіх, кого приручили.

У школі, з поглибленим вивченням іноземних мов, де отримували знання переважно діти «нової еліти», я відчував теж певний дискомфорт. І не тільки через мову, до таких глузувань я уже звик і на закиди однокласників: «А ти шо, не можеш на нормальном языке разговарівать?», — жартома відповідав: «Так я ж абориген». Диваком мене вважали ще й тому, що я про канікули в українському селі, про духмяний хліб із печі та пряжене молоко, про Чумацький Шлях у нічному небі й серпневий зорепад розповідав із таким же захватом, як інші про відпочинок у зимових Альпах чи спекотному Єгипті. А ще тому, що спробував видавати шкільну газету українською, що улюбленим моїм предметом була історія України. Насправді я вивчав історію не стільки з підручників, скільки з розповідей моєї прабабусі, через життя якої історія пройшла революцією, громадянською війною, розкуркуленням, Голодомором, Другою світовою, відбудовою — пройшла кров’ю, слізьми і потом.

Після тих розповідей я не міг не бути українцем.

Щороку я запалюю поминальну свічку в пам’ять про жертв Голодомору, і не тому, що це запровадив колись шанований мною президент, і не під прицілом фотокамер, а на самоті, тому що я був на старому, порослому бур’янами цвинтарі, де 1933 роком датовано шість могил моїх родичів.

І після цього я не можу не бути українцем.

А ще я не соромлюсь одягати вишиванку. Вона в мене красива, вишита з любов’ю бабусиними руками. І не боюся, що хтось обізве гопником. Нехай. Я ж розумію, що то жертва агресивного, нетерпимого виховання, то від убогості. Сьогодні модно бути ким завгодно — панком, готом, емо, «пацаном», найліпше — «мажором», але не людиною з високими моральними принципами та почуттям національної гордості та гідності... І ти розумієш: бути українцем — це повсякчас, як і предки, тримати оборону, плекати в собі, як і предки, почуття честі та вдячності батькам, що вони не побоялися виховати тебе українцем.

Це теж зобов’язує бути українцем.

Проте є й інша Україна, за яку мені сумно й боляче, десь як у В. Стуса: «Болить мені у серці Україна». Колись одна з моїх американських приятельок, погостювавши в Україні, сказала: «У вас дивна країна — у вас «країна навпаки»: одне говорять, друге думають, а третє роблять». Справді, «країна навпаки» виявляється у всьому. У нас навіть на ура-патріотичних плакатах, що закликають пишатися тим, що ти українець, запевняють, що для цього не потрібно знати українську мову. Важко уявити таке в іншій країні, щоб у Росії закликали любити Росію без російської мови, чи уявити гордість француза без гордості за свою мову.

Справді, дивна країна. Але я все одно її люблю: як діти люблять матір — і в здоров’ї, і в хворобі — та докладають зусиль до її одужання, так і я мрію про часи зміцніння й розквіту України як незалежної держави. Я цілком свідомий своєї причетності до розбудови нашого спільного дому й відповідальності за нього. Я хочу, щоб у моїх майбутніх дітей Батьківщиною була Україна та щоб вони не потерпали через свою національність — українець, і щоб правнуки цілком щиро та з гордістю могли сказати: «Ми пишаємося тим, що наші предки були українцями, і ми теж українці!»

23 ст. - милий Тарас ПРОХАСЬКО: Є речі, набагато важливіші від знань. Любов, наприклад

Люблю його не лише як письменника, а як погідну, лагідну і життєлюбну особистість. А також стаття, що звільняє від стереотипів Олега Коцарева: Познайомитися з протестантами, а не зі стереотипами про них.
  І це ще далеко, далеко не все! Чекаю наступного числа...




Як розмовляють чехи і поляки – мандрівні враження.
паломництво, Єрусалим
prbohdan_ohulch
Довелося проїхати через Чехію і Польщу. Ось деякі враження-міркування.
Два близьких народи. Дві західно-слов’янські мови, які живі (решта – ні, хіба що словаки, мова яких - надзвичайно близька до чеської, літературні терміни практично один до одного) і мають перспективу на майбутнє. Але, при всій близькості, є і суттєва різниця.
В чому вона? Не маю стільки досвіду спілкування, щоб  говорити про національні характери. Тому – просто мовні спостереження.
Чехія – західний ареал европейського слов’янства. Вона з північного заходу, із заходу та півдня оточена німецькомовними територіями. Тому чехам майже з початку їхньої історії доводилося ставити гради («Пражський град» – центр міста, Карлів Град і ще багато усяких градів), тобто відгороджуватися від чужинців, часто не дуже проханих. До речі, етимологи виводять слово «чех» від «четник», «чота», тобто «гурт озброєних людей».
Поляки ж освоїли «поля», тобто широкі, плоскі простори, не зайняті людьми («поляк» - етимологічно мешканець поля). Їм протягом першого періоду своєї історії майже не треба було огороджуватися, більш того, вони до часу успішно взаємодіяли з німцями і проводили широку експансію на схід.
Як це проявилося у мовах? Чеська мова – «шелестяча», в ній майже не чути дзвінких звуків. Коли їдеш у празькому трамваї, неначе багато хто розмовляє, але мовлення навколо тебе нагадує тихий звук потічка або обертання вентилятора :) .
А як їдеш у автобусі з поляком – навіть якщо у ньому один поляк – то весь автобус чує розмову поляка. З такими соковитими носовими «ен», «он». І ця відкритість, широта  поляків може бути такою соковитою і життєрадісною (хоч і інших, історичних прикладів, коли вона поєднується із гоноровою самовпевненістю, ми знаємо немало…).
А у чехів «шелестяче» мовлення поєднується із внутрішнім простором, захищеним «градовою» ментальністю. І ця градовість проявляється в архітектурі, іграшках та внутрішній цільності, цілеспрямованості та раціональності. Чехи – найбільш «німецькі» слов’яни… До речі, з найвищим серед слов’ян рівнем життя. Але, і, що сумно, з найнижчою релігійністю (деяким виправданням є вагомі історичні події – тривале історичне протистояння чехів з усією католицькою Европою, внаслідок чого була викоренена релігійна пасіонарність народу).


Оксана Пахльовська про перспективу побудови української культурної парадиґми.
паломництво, Єрусалим
prbohdan_ohulch
Ще один цікавий текст Оксани Пахльовської, який наводить на роздуми.
   Пані Оксана - щаслива, бо вихована такою матір'ю як Ліна Костенко, а сама має універсальний европейський світогляд з українським корінням.  Проживаючи багато років в Італії та викладаючи там, має з досвіду бачення того шляху, який пройшла Европа, і який, на жаль, ніяк не пройдемо ми. З її передостаннього тексту в газеті "День" за 17 вересня я натрапив на такі цікаві тези:
  
"ґлобальний світ — це не фантазія, це дуже складна реальність. Це відеократичний, інформатизований, високотехнологічний світ, в якому центральним питанням є освіта, рівень та якість цієї освіти. Більша чи менша серйозність сучасних країн вимірюється професійними, моральними, фінансовими інвестиціями в освіту. Не випадково ж в усіх рейтинґах перша десятка провідних університетів світу — це незмінно університети американські та британські. Крапка. А ситуація в Україні в цьому питанні — до сюрреалізму ганебна. Згадати черги біля університетів, які займалися з третьої ночі, — тоді як в Европі й Америці документи подаються тільки через інтернет".
   "Однак питання й в іншому: якщо суспільство мириться з цим і, більш того, живить собою цю корумпованість та відсталість, — може, на інше воно й не здатне? Може, тоталітарна система назавжди відібрала в людей інстинкт самозахисту — тому їх не цікавить навіть те, що буде з їхніми дітьми завтра?"
   "Які ж претензії до влади? Ці експонати пострадянської кунсткамери обіцяли демонтувати Україну — й успішно цим займаються. Але справа громадянського суспільства — якщо таке є — зупинити цей процес".
  "Під тиском ґлобалізованого світу — відбувається реформування европейських і зокрема італійських університетів. Гуманітарні науки переживають кризу. Славістика загалом дедалі менше цікавить студентів: маємо мегапотоки англістів та іспаністів, дедалі більший простір завойовують китайська та арабська мови. Славісти супроти цього — одиниці, включно з русистами, попри міцніші позиції русистики.  А місцеві політикани гадають, що коли вони протиснуть коліном ще якийсь закон, аби тутешня напівписьменна російська ну геть уже розлилася по Україні, то зроблять цим велику послугу Росії... Люмпенізована Малоросія — це якраз і є один з ефективних інструментів самодеструкції російської культури"
  "Працюючи в Римі, я вже майже двадцять років «моніторую» цю ситуацію, тому добре знаю: хто б не був при владі, розбудова знання про Україну як культуру і як державу за кордоном практично відсутня. Паліативні заходи — це максимум. Тому я свідомо будую, так би мовити, альтернативний проект: інтерпретацію історії української культури як невід’ємної складової культурної еволюції Европи. Так писала свою книжку «Українська літературна цивілізація», так викладаю і свій курс україністики, і курс «Слов’яни і Европа», який дуже люблю: це грандіозна і ще мало досліджена в багатьох своїх аспектах тема. А щодо суто україністики, то десь протягом найближчого року в Італії відбудуться принаймні три симпозіуми, присвячені політиці, культурі та суспільним проблемам України".
 "Европа — це простір націй з дуже сильною індивідуальною ідентичністю. І саме своєрідність і неповторність кожної ідентичності дає змогу витворити простір спільних культурних та моральних цінностей. Европа ввічливо відсторонюється від націй, які не вміють захищати власну ідентичність, а особливо від націй, які не поважають себе. А в нас склалася цікава ситуація, коли від державних інституцій та окремих особистостей як у самій країні, так і за кордоном постійно шириться інформація про неіснування України. Нинішні очільники і діями, і словами доводять за кордоном, що Україна — таки ж недолуга частина так само не дуже долугого «русского міра».
  "Якщо такі категорії, як «Европа» і «демократія», будуть насичуватися конкретним культурним змістом, якщо Україна спроможеться на реальне відчуття себе частиною Европи, за 15—20 років (не менше!) їй вдасться досягнути рівня сьогоднішньої Польщі. А ні — то залишиться сировинним придатком Росії — як так само сировинного придатку ЄС".

   "А ще — прислухаймось до найтрагічнішого голосу Росії — Юрія Афанасьєва. У своєму неймовірно гіркому інтерв’ю на сторінках «Дня» — «Високочолі холопи» (10.08.2010) — він запитав: «Чи потрібно рятувати таку Росію — з деспотизмом влади, де особистість і більша частина населення стали об’єктом придушення? Моя відповідь: ні. Якщо така Росія зусиллями панівної еліти відтворюватиметься й надалі, що ж у ній буде гідного порятунку? (...) Рятувати треба, але не цю Росію і не цей режим. (...) Міняти треба парадиґму Росії».

Можливо, нам легше. Бо нам теж не варто рятувати ТАКУ Україну — де України, по суті, й немає. Але не треба нам міняти й парадиґму України. Просто необхідно відбудувати европейську парадиґму України. Для тієї ж таки европейської української молоді. І для власної гідності. Мета ще далека до реалізації і справа — важка. Але благословенна".
   
  Особисто я міркую так, що Україні слід пройти певні етапи становлення власної ідентичности, які західноевропейські нації пройшли у 18-початку 19 ст., а східноевропейські - у 20 ст. Це певні обєктивні закономірності етнічного розвитку, від них нікуди не дінешся навіть в епоху ґлобалізації, хоча вона, безперечно, багато що змінює.


Актуальна тема: вперед до прекрасного духовного русского міра: суїциди серед підлітків.
паломництво, Єрусалим
prbohdan_ohulch
   У Росії найвищий у світі рівень суїциду підлітків
З сайту УНІАН: http://health.unian.net/rus/detail/211439
 Ще коли я їздив на Різдвяні читання у Москву, виступав епископ з провінції і казав, що реальний рівень наркоманії серед молоді (здається, Костромська епархія) більше 30%.
  "Смертність російських підлітків у чотири рази вище, ніж у більшості европейських країн. Такі дані містяться в огляді «Смертність підлітків в Російській Федерації», підготовленому за підтримки Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ). Крім того, в Росії - найвищий у світі рівень самогубств підлітків, повідомляє Центр новин ООН.
У Російській Федерації середній показник самогубств серед населення підліткового віку більш ніж у три рази перевищує середньосвітовий показник. І ці страшні цифри не враховують випадків спроб самогубства. Вивчення проблеми суїциду серед молоді показує, що для молодих людей характерні депресії, високий рівень тривоги, агресії. Але якщо в розвинених західних країнах з депресією стикаються лише 5% підлітків, то в Росії - близько 20%. Думка про самогубство з'являється в голові у 45% російських дівчат і у 27% юнаків.
Однак основною причиною смерті дітей підліткового віку в Росії є нещасні випадки. На думку експертів, більше 80% таких смертей можна було запобігти".


Тому "голову, узявши в руки, дивуюся" (так у Т.Шевченка) - як наші москвофіли та недоросійщені хохли ведуться на мантри заїжджих політичнозациклених адептів Великого Руского Міра: КУДИ ВИ ПРЕТЕСЯ??
  Росія - одна з найпроблемніших із значних держав світу. Зараз, з такою системою влади вона стрімко зсувається у прірву. Наші ж москвофіли, таке враження, від щирої любови до неї, хочуть, щоб ця анахронічна імперія забрала нас туди з собою.
   Я у жодному разі не маю ілюзій щодо наших проблем. Вони теж значні. Але ці проблеми, з допомогою конструктивно налаштованих сусідів, які не хочуть мати на кордонах failed state, можна було би розв'язати. Заважає цьому шизофренія (розщеплення) суспільства на українофобів та решту (назвати решту українцями за малістю укр. ідентичности язик не повертається. Крім меншости українців, тут є й, вибачте, хохли та малороси-українофіли).
  Це розщеплення, що ОЧЕВИДНО усякій неупередженій людині, активно підігрівається з Півночі. Нашим братам (не народу, звісно, а тамтешній владі), таке враження, нічим зайнятися. На Кавказі, Далекому Сході, та й у Москві - все харашо, прєкрасная маркіза, отже,  треба, виходить накаламутити в Україні.

  Ще вкрай мене вражає, коли дві наші нещасні країни називаються православними. Зі страшенною корупцією, з жахливою зневагою до людського життя та здоров'я, з вкрай жадібною та дикою "илітою", з відсутністю здорової та авторитетної творчої інтеліґенції, із майже не сформованим громадянським суспільством, з повною необізнаністю та непрактикуванню азів християнської моралі (а при викладанні "Християнської етики" чи "Православної культури"  - зі страшним розривом між декларованою та реальною мораллю), із запобіганням кліру перед владоможцями-нікчемами, із профспілками, що обслуговують олігархів (голова Союзу профспілок України - депутат від ПР) - ГОВОРИТИ, ЩО НАШЕ СУСПІЛЬСТВО ПРАВОСЛАВНЕ??
  Як на мене, тут правильно роблять китайці: вони
ще з часів Ден Сяо Піна не соромляться називати себе дуже відсталими, хоча мають право вважати себе народом з кількатисячолітньою культурною традицією. Таке смиренне та тверезе ставлення до себе дуже допомагає рухатися (я не адепт китайської моделі, але вони реально розвиваються). А тут - ми єдинонепогрішимі... Унікальна високодуховна цивілізація... БРЄД!


Гортаючи Стуса: думки про духовне життя.
паломництво, Єрусалим
prbohdan_ohulch

Готуючи матеріял для календаря на сайті (25 років з дня убивства нашого поета минуло на початку вересня; прикро, що це роблю із запізненням), доторкнувся до Стусової поезії.

Ділюся тут своїми свіжими враженнями.

Що найважливіше? В більшості свої віршів Василь Стус — не просто поет. Я на мене (можливо, це не ориґінально) , поезія – це спосіб  художнього сприйняття навколишнього світу та реакції на нього.

А світ Василя — переважно внутрішній. Звичайно, серед його віршів є також реакції на природу, на оточення , на людей менше. Але суть не в цьому.

А що ж важливе для  нього у внутрішньому світі? Як бачу – людина перед вічністю.

Вірші Стуса надзвичайно загострені на питання: - хто ти є, що є добро і зло, як бути з цим злом і стражданням перед Богом. Це вічні питання. Поет – душа відкрита і вразлива.  Як він переніс стільки несправедливости, хамства, жорстокости, зневаги до людини, лютої ненависти до України і прожив 47 років, поневіряючись по таборах – не збагну. У гостроті реакції на зло Стус подібний Шевченку. Але Тарас міг більше довіряти паперу і виливати на нього свою печаль – жив у вельми демократичній імперії ;(. А Василь все неприйняття нелюдського ставлення до людини виносив назовні. І тяжко був покараний за свою непримиренність зі злом.

Ще одне міркування – про дух, духовне життя. Традиційний погляд – ототожнюють духовне життя  та релігійне. Це не зовсім те ж саме. У Стуса, внаслідок його радянської біографії, не було можливостей зустрітися з глибоким релігійним життям. Його релігійне життя, мабуть було на етапі початківця. Але, безумовно, він жив напруженим, інтенсивним духовним життям.

Дух – це свобода від плоті. Дух здатний не лише до споглядання та самопізнання, а й до діяльности: «Дух, що тіло рве до бою…» (І. Франко).

Міцний дух В. Стуса подвигав його на затяте, навіть відчайдушне протистояння диявольській системі. І саме його глибокий дух дає таку моральну та екзистенціальну напругу в його віршах.

  Вірші, які ми обрали як  такі, що в них проявляється духовне життя Василя Стуса, буде розміщено на сайті. Вважаю, що духовна основа у вірші є й тоді, коли в ньому немає безпосередньої релігійної атрибутики.


(no subject)
паломництво, Єрусалим
prbohdan_ohulch
Цікавий віджет, показує на глобусі - з яких країн та міст користувачі, хто бачить цей глобус зараз.
Глобус можна крутити в різні боки, наближати.



Потрохи - золото з уст великих: Блез Паскаль.
паломництво, Єрусалим
prbohdan_ohulch
    Я люблю бідність, бо Він її любив. Люблю і статки, бо вони дають мені змогу допомагати бідним. Я зберігаю вірність усим. .. Я намагаюся бути справедливим, правдивим, щирим і вірним для всих людей і маю сердечну ніжність до тих, з ким Бог поєднав мене тісніше.
    І коли я сам, і коли на виду людей, усі мої вчинки - перед поглядом Бога, Який має їх судити і Якому я їх усі присвячую.
   Такими є мої почуття.
   І я щодня благословляю мого Відкупителя, Який у мене їх вклав і Який з людини, сповненої слабкости, мізерії, пожадливости. гордости і шанолюбства, силою благодати вчинив (мене) людиною, позбавленою всих цих недуг; благодати, що їй у тому належить уся слава, бо від самого себе я маю тільки мізерію і заблуд.
    Цитується за: Блез Паскаль. Думки. Переклад Анатоля Перепади та Олега Хоми. Київ, Дух і Літера, 2009.

Одіссей – за Оксаною Пахльовською – як творчо-діяльний образ для сучасної европейської культури.
паломництво, Єрусалим
prbohdan_ohulch

Прочитав нове культурологічне есе Оксани Пахльовської в «УкрТижні» http://www.ut.net.ua/art/165/0/4231/ . Можливо, не всі знають, що О. Пахльовська – донька славетної Ліни Костенко. Живе і працює вона в Римі, де викладає україністику (деталей не знаю).

 Ось деякі цитати:

«Пройти Царство Мертвих. Подолати Сциллу і Харибду. Й усе – щоб повернутися ДОДОМУ. Бо там на нього чекала дружина. Його рід. Його люд. Повернення Одіссея – це зустріч не лише з Пенелопою та сином Телемахом. Це зустріч із Батьківщиною як власним домом. З рідними. З пам’яттю. З живими і мертвими. Простір любови.

Батьківщина – як подолання зневіри. Жертовність. Вірність. І завжди – повернення.»

«Європа – це триєдиний вимір батьківщини: мала батьківщина – національна – пан’євро­пейська... Європа розширювалася, краялася і знову поставала в нових конфігураціях шляхом завоювань, експансій, воєн, окупацій. Але в самих початках європейської цивілізації основним культурним змістом – і мірилом – Європи було місто, грецький поліс, «мала батьківщина», habitat, місце народження. А основним культурним змістом – і мірилом Міста – була Людина: її виховання і хист, відданість громаді, мужність і солідарність, честь особиста й честь роду.

…Протистояння Європи і Євразії – це насамперед протистояння вкоріненості й номадизму. Вкоріненість – це джерело знання своєї землі та любові до неї. Номадизм – це паразитарне і споживацьке ставлення до землі. Прийшов, з’їв, поруйнував. Споганив. Оскільки ж погане не полюбиш, пішов шукати деінде, щоб з’їсти і поруйнувати.

Абсурдна за своїми виявами і драматична за своїми наслідками трагікомедія, яка сьогодні розгортається в українсько-російських відносинах, – прямий шлях до гуманітарної, моральної та політичної поразки обох країн у контексті сьогоднішньої цивілізації. І основна причина її – в глибинній історичній хворобі Росії: нездатності до модернізації, в неспроможності відмовитися від зужитих моделей. Європа теж пережила й імперський період, і тоталітарний. Але зуміла модернізуватися саме тому, що мала інтелектуальну і політичну мужність відмовитися від цих двох руйнівних амбіцій.

…Драма ж Росії – в номадичній матриці її держави. Впродовж століть кордон держави постійно рухається, територія розростається, державність наповнюється щораз іншими, але постійно різнорідними елементами. Й усе приходить у невідповідність із усим.

Можна окуповувати територію зі швидкістю в середньому 50-60 квадратних миль у день, як це відбувалося в Росії з ХVІІ по ХІХ ст. Але часу вистачає лише на те, аби знищити місцеву культуру й політичний опір та насадити із центру репресивний поліційний апарат. Не можна, однак, експортувати культуру імперії, як не можна й зрозуміти культуру місцеву. Колоніальний Захід час від часу переживав культурне захоплення то Індією, то Китаєм, то американськими індіянцями, то Африкою. А Росія хронічно зневажала завойовані землі й культури.

Складаючися з нелюбих територій, які й самі між собою часто ворогували, Росія традиційно не має відчуття конкретної батьківщини в історичній тяглості її культури і традицій. Домінує месіянський вимір абстрактної батьківщи­­ни: то Російська імперія рятує світ православним «Глаголом», то СРСР поширює «мировую революцию», то путінсько-мєдвєдівська Росія–Євразія веде боротьбу проти євроатлантичного світу. І завжди, за всіх умов, це не країна з армією, а армія з країною, як пише Ева Томпсон, автор унікально цікавої книжки «Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм». Якщо центром європейської цивілізації є людина і сакральний сенс життя, то в Росії сакральним сенсом наділена лише Держава та її основні атрибути: Влада, Армія, Церква. До всього ж церква одержавлена, а отже, в цілому – позбавлений моральної автономії продукт політичної кон’юнктури.

    Сьогодні ми є свідками ще однієї кризи російської державности. Росія прагне реставрувати імперію через територіяльну експансію. Але вкотре відмовляється розуміти, що разом із розширенням простору для експропріації ресурсів розширюється і простір конфліктів, нестабільності, перехресної ксенофобії. «Кавказ: пространство как политическая сила», «Северный Ледовитый океан – территория Российской Империи. Экспансия и расширение – единственный верный вектор»... І знову – розширитися легко. А далі? Зеро логіки, хаос, насильство. Росія творить сепаратизми, щоб поруйнувати сусідні держави. Культивує осетинську «аланську» ідею, інспірує ПІСУАР тощо, але при цьому національна ідея повинна бути російською, а зліплений із учорашніх комуністів «русский мир» – унітарним та ще й на додачу православним. І потім – то постає як «ліберальна імперія», то веде боротьбу з лібералізмом. То «стратегічне партнерство» з Америкою, то США має стати «останнім Карфагеном». Учора була «світова революція», а сьогодні Росія оголошує себе цитаделлю «консерваторизму». Коли ж арґументи вичахають, Росія бачить себе окремим «континентом», зануреним у незмінно «ворожий світ». А хто через інерціючи слабкість, чи продажність стає частиною цього «континенту», переймає всі його хвороби. Як сьогоднішня Україна – інфекційний відстійник цих хвороб».

Креативним у статті є образ «малої батьківщини», Ітаки, яка усвідомлює себе частиною спільного культурного і морального (християнського!) простору, а не частиною неозорої імперії, яка претендує на винятковість, бо усі инші – вороги і погані християни.



Згадуючи Аллу Дмитрук… Упокой, Господи, її світлу душу.
паломництво, Єрусалим
prbohdan_ohulch

(редактор порталу «Релігії в Україні» кілька днів тому, перебуваючи на Чорному морі, потрапила під велику хвилю і втонула).

 

Із розгубленістю і недовір’ям прочитав про її неймовірну загибель. Я не можу сказати, що добре знав Аллу, иноді спілкувався особисто та по телефону. Та спілкування з нею завжди надихало на позитив – сприяла її доброзичливість, сприйняття співбесідника, креативність та оптимізм. Незважаючи на те, що проєкт інтернет-порталу проіснував відносно нетривалий час, він показав свою потрібність для України. Молюся і сподіваюся на те, що в іншому, кращому світі, проявляться всі найкращі якості Алли. А нам – дуже шкода.



?

Log in

No account? Create an account