Previous Entry Share Next Entry
Одіссей – за Оксаною Пахльовською – як творчо-діяльний образ для сучасної европейської культури.
паломництво, Єрусалим
prbohdan_ohulch

Прочитав нове культурологічне есе Оксани Пахльовської в «УкрТижні» http://www.ut.net.ua/art/165/0/4231/ . Можливо, не всі знають, що О. Пахльовська – донька славетної Ліни Костенко. Живе і працює вона в Римі, де викладає україністику (деталей не знаю).

 Ось деякі цитати:

«Пройти Царство Мертвих. Подолати Сциллу і Харибду. Й усе – щоб повернутися ДОДОМУ. Бо там на нього чекала дружина. Його рід. Його люд. Повернення Одіссея – це зустріч не лише з Пенелопою та сином Телемахом. Це зустріч із Батьківщиною як власним домом. З рідними. З пам’яттю. З живими і мертвими. Простір любови.

Батьківщина – як подолання зневіри. Жертовність. Вірність. І завжди – повернення.»

«Європа – це триєдиний вимір батьківщини: мала батьківщина – національна – пан’євро­пейська... Європа розширювалася, краялася і знову поставала в нових конфігураціях шляхом завоювань, експансій, воєн, окупацій. Але в самих початках європейської цивілізації основним культурним змістом – і мірилом – Європи було місто, грецький поліс, «мала батьківщина», habitat, місце народження. А основним культурним змістом – і мірилом Міста – була Людина: її виховання і хист, відданість громаді, мужність і солідарність, честь особиста й честь роду.

…Протистояння Європи і Євразії – це насамперед протистояння вкоріненості й номадизму. Вкоріненість – це джерело знання своєї землі та любові до неї. Номадизм – це паразитарне і споживацьке ставлення до землі. Прийшов, з’їв, поруйнував. Споганив. Оскільки ж погане не полюбиш, пішов шукати деінде, щоб з’їсти і поруйнувати.

Абсурдна за своїми виявами і драматична за своїми наслідками трагікомедія, яка сьогодні розгортається в українсько-російських відносинах, – прямий шлях до гуманітарної, моральної та політичної поразки обох країн у контексті сьогоднішньої цивілізації. І основна причина її – в глибинній історичній хворобі Росії: нездатності до модернізації, в неспроможності відмовитися від зужитих моделей. Європа теж пережила й імперський період, і тоталітарний. Але зуміла модернізуватися саме тому, що мала інтелектуальну і політичну мужність відмовитися від цих двох руйнівних амбіцій.

…Драма ж Росії – в номадичній матриці її держави. Впродовж століть кордон держави постійно рухається, територія розростається, державність наповнюється щораз іншими, але постійно різнорідними елементами. Й усе приходить у невідповідність із усим.

Можна окуповувати територію зі швидкістю в середньому 50-60 квадратних миль у день, як це відбувалося в Росії з ХVІІ по ХІХ ст. Але часу вистачає лише на те, аби знищити місцеву культуру й політичний опір та насадити із центру репресивний поліційний апарат. Не можна, однак, експортувати культуру імперії, як не можна й зрозуміти культуру місцеву. Колоніальний Захід час від часу переживав культурне захоплення то Індією, то Китаєм, то американськими індіянцями, то Африкою. А Росія хронічно зневажала завойовані землі й культури.

Складаючися з нелюбих територій, які й самі між собою часто ворогували, Росія традиційно не має відчуття конкретної батьківщини в історичній тяглості її культури і традицій. Домінує месіянський вимір абстрактної батьківщи­­ни: то Російська імперія рятує світ православним «Глаголом», то СРСР поширює «мировую революцию», то путінсько-мєдвєдівська Росія–Євразія веде боротьбу проти євроатлантичного світу. І завжди, за всіх умов, це не країна з армією, а армія з країною, як пише Ева Томпсон, автор унікально цікавої книжки «Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм». Якщо центром європейської цивілізації є людина і сакральний сенс життя, то в Росії сакральним сенсом наділена лише Держава та її основні атрибути: Влада, Армія, Церква. До всього ж церква одержавлена, а отже, в цілому – позбавлений моральної автономії продукт політичної кон’юнктури.

    Сьогодні ми є свідками ще однієї кризи російської державности. Росія прагне реставрувати імперію через територіяльну експансію. Але вкотре відмовляється розуміти, що разом із розширенням простору для експропріації ресурсів розширюється і простір конфліктів, нестабільності, перехресної ксенофобії. «Кавказ: пространство как политическая сила», «Северный Ледовитый океан – территория Российской Империи. Экспансия и расширение – единственный верный вектор»... І знову – розширитися легко. А далі? Зеро логіки, хаос, насильство. Росія творить сепаратизми, щоб поруйнувати сусідні держави. Культивує осетинську «аланську» ідею, інспірує ПІСУАР тощо, але при цьому національна ідея повинна бути російською, а зліплений із учорашніх комуністів «русский мир» – унітарним та ще й на додачу православним. І потім – то постає як «ліберальна імперія», то веде боротьбу з лібералізмом. То «стратегічне партнерство» з Америкою, то США має стати «останнім Карфагеном». Учора була «світова революція», а сьогодні Росія оголошує себе цитаделлю «консерваторизму». Коли ж арґументи вичахають, Росія бачить себе окремим «континентом», зануреним у незмінно «ворожий світ». А хто через інерціючи слабкість, чи продажність стає частиною цього «континенту», переймає всі його хвороби. Як сьогоднішня Україна – інфекційний відстійник цих хвороб».

Креативним у статті є образ «малої батьківщини», Ітаки, яка усвідомлює себе частиною спільного культурного і морального (християнського!) простору, а не частиною неозорої імперії, яка претендує на винятковість, бо усі инші – вороги і погані християни.



?

Log in

No account? Create an account