Previous Entry Share Next Entry
Висока шана газеті "День" та її головному редактору!
паломництво, Єрусалим
prbohdan_ohulch
Намагаюся щотижня продивитися два-три номера газети "День", обов'язково за п'ятницю, а також часто вівторок та четвер. Кожен номер має свої роζинки: четверговий - дає розклад культурних заходів на тиждень, вівторковий - рефлеξіює прожитий суспільством увік-енд. Але п'ятничне число - часто  справжня розкіш, особливо останнє, за 9 грудня.
   На 1й ст. - велика світлина песика з сумним поглядом - нагадування про те, що турбота про менших сприяє і людянішому ставленню до собі подібних.
   2,3 сторінки - політичні. Крім голосного (і змістовного) нагадування, що сучасна доля України прямо пов'язана з долею ЮВТ, ще й нагадування про те, що справа Кучми також дуже важлива. І далеко не закінчена (наводяться й арґументи).
 4 ст. - бесіда з угорським соціологом Тамашем. Багато змістовних цікавих моментів про особливості стосунків наших західних сусідів поміж собою (т.зв. Вишеградська четвірка). Про нас - відверто і влучно.
5 ст. - відверто й чесно (вже незвично) Євгеній Кисельов про Росію та самого себе в Росії та Україні.
6 ст. - глибока, спостережлива рецензія Сергія Тримбача на фільм про Висоцького. Дуже здорово! Враження - фільм не ідеальний, але подивитися варто (сам я не знаю, чи зможу?).
7 ст. - Розповідь Ігора Сюндюкова (чудовий автор "Дня"! Для мене - цьогорічний лідер по яскравості та силі, вибору тем) про свт. Дмитра Ростовського (до 360-річчя) "Навчитель світла Христового" саме як про педагога. Навіть для мене (я дуже ціную педагога св. Дм. Ростовського) дещо нове і цікаве.
8 ст. - треба прочитати, не минаючи "ні титла, ніже тієї коми". Чудова розповідь В'ятровича про перемогу над ГБ у свідченні українців у світі про Голодомор та блискуча!!! стаття про видатних українців, одних з найуспішніших і найщедріших у нашій історії Артема та його сина Миколу Терещенків "Гідність шляхетної душі".
 Ось приклад українського Православ'я:
  "Довгі роки — чотири десятиріччя(!) — Артемій добував гроші чумакуванням. Примітно ось що: перші гроші, що були зароблені сім’єю, були витрачені не на виробництво, про яке мріяв Артемій, а на відновлення старої дерев’яної Трианастасіївської церкви у Глухові.Засновник династії, як і його діти, був дуже віруючою людиною, день починався з молитви о четвертій годині ранку у церкві, до якої вів підземний хід з будинку. О п’ятій ранку він уже приймав звіти своїх службовців.
   Православна віра освячувала кожен вчинок Артемія, основою успіху було також його непорушне слово, як гарантія у ділових стосунках. Великі капітали вкладались у школи (у тому числі мусульманські), гімназії, лікарні, аптеки, притулки для бідняків, православні храми, (Володимирський собор, Покровська церква тощо), будівництво синагоги у Глухові, багатьох музеїв, серед яких Міський художній музей. Особливо великого значення надавали навчанню молоді: був створений притулок та школи для глухонімих дітей, Вище комерційне училище, Жіночий торговельний університет, Політехнічний інститут. Фонд сприяв реалізації проектів для покращання життя суспільства, незважаючи на національність та віросповідання" - яка відмінність від затятої і нетерпимої московської пихи та мракобісницього фундаменталізму!
   А ось про гідність людини та українця:
  "Миколу з правом передачі у спадок синам по чоловічій лінії. Але Микола знав, що на церемонії вручення титула йому доведеться стати на коліна перед царем Олександром ІІ, що було несумісним із його гордим козацьким характером. А його 76-річний батько Артемій від поклону російському царю звільнявся —за віком. Сім’я Терещенків навчилась не схиляти голову, а тримати її високо".
 9 ст. - глибого та актуально про Езопа (знову Ігор Сюндюков!).
10 ст. - сильна і життєрадісна Ярослава-Франческа, донька Оксани Пахльовської та онука Ліни  Костенко про те, як канадські українці збирають українських студентів з усього світу (Росія, Італія тощо, Україна також) на постмаґістерську практику. Чому в Канаді українці справжніші, ніж в Україні?

11 ст. - о. Георгій Коваленко з інтерв'ю та фото з його милою (+100!) посмішкою ;)
12 ст. - чудова сповідь Ярослава Зіневича про відстоювання моральної гідності українця в чужомовному і совкокультурному оточенні. Ось цитати.
  "... Зачатий у Донбасі (мабуть, звідти в мене загострене почуття соціальної справедливості), народжений там, де й геній України — Т. Г. Шевченко, зростав і формувався на півночі — у Чернігові, названому Грушевським Північними Атенами України... і в місто Лева я залюблений із дитинства, то теоретично розкол цивілізацій в одній країні, про який так багато говорять, мав би пройти через мене кілька разів. Проте, на диво, я виріс, як мені здається, цільною особистістю.

Моя рідна мова, як це не дивно, українська. І рідна не тому, що так написано на обгортці підручника, а справді рідна, бо й до сьогодні пам’ятаю мамині дивовижні колисанки з безмежною ніжністю в голосі: «Сонько-дрімко заходить до хати»,  «Ой ходить сон коло вікон», бабусині віршики «З далекого краю, з далеких світів журавлик на крилах додому летів...

Після цього я не міг не стати українцем.

Українською я розмовляв від народження, хоча через це мої однолітки мене з дитинства сприймали як ненормального, бо у дворі, у садку, а потім і в школі всі розмовляли російською. І я ніяк не міг второпати та весь час чіплявся до мами із запитанням: «Чому тільки я розмовляю українською?» А мама стримано відповідала: «Бо ти українець». І тоді я знову набридав їй: «А хто тоді всі інші? І якщо вони — росіяни, то де наша Батьківщина?» Пізніше я допетрав, що приречений бути білою вороною не тільки тому, що українець, а ще й тому, що син учительки, тому що мене виховували на українських казках, у яких засуджувалися ледарство, обман, злодійкуватість, а ще на творах Екзюпері з його ідеями щоденно прибирати свою маленьку планету, вберегти свою землю від баобабів, що своїм корінням пронижуть і знищать її, з почуттям гіпервідповідальності за всіх, кого приручили.

У школі, з поглибленим вивченням іноземних мов, де отримували знання переважно діти «нової еліти», я відчував теж певний дискомфорт. І не тільки через мову, до таких глузувань я уже звик і на закиди однокласників: «А ти шо, не можеш на нормальном языке разговарівать?», — жартома відповідав: «Так я ж абориген». Диваком мене вважали ще й тому, що я про канікули в українському селі, про духмяний хліб із печі та пряжене молоко, про Чумацький Шлях у нічному небі й серпневий зорепад розповідав із таким же захватом, як інші про відпочинок у зимових Альпах чи спекотному Єгипті. А ще тому, що спробував видавати шкільну газету українською, що улюбленим моїм предметом була історія України. Насправді я вивчав історію не стільки з підручників, скільки з розповідей моєї прабабусі, через життя якої історія пройшла революцією, громадянською війною, розкуркуленням, Голодомором, Другою світовою, відбудовою — пройшла кров’ю, слізьми і потом.

Після тих розповідей я не міг не бути українцем.

Щороку я запалюю поминальну свічку в пам’ять про жертв Голодомору, і не тому, що це запровадив колись шанований мною президент, і не під прицілом фотокамер, а на самоті, тому що я був на старому, порослому бур’янами цвинтарі, де 1933 роком датовано шість могил моїх родичів.

І після цього я не можу не бути українцем.

А ще я не соромлюсь одягати вишиванку. Вона в мене красива, вишита з любов’ю бабусиними руками. І не боюся, що хтось обізве гопником. Нехай. Я ж розумію, що то жертва агресивного, нетерпимого виховання, то від убогості. Сьогодні модно бути ким завгодно — панком, готом, емо, «пацаном», найліпше — «мажором», але не людиною з високими моральними принципами та почуттям національної гордості та гідності... І ти розумієш: бути українцем — це повсякчас, як і предки, тримати оборону, плекати в собі, як і предки, почуття честі та вдячності батькам, що вони не побоялися виховати тебе українцем.

Це теж зобов’язує бути українцем.

Проте є й інша Україна, за яку мені сумно й боляче, десь як у В. Стуса: «Болить мені у серці Україна». Колись одна з моїх американських приятельок, погостювавши в Україні, сказала: «У вас дивна країна — у вас «країна навпаки»: одне говорять, друге думають, а третє роблять». Справді, «країна навпаки» виявляється у всьому. У нас навіть на ура-патріотичних плакатах, що закликають пишатися тим, що ти українець, запевняють, що для цього не потрібно знати українську мову. Важко уявити таке в іншій країні, щоб у Росії закликали любити Росію без російської мови, чи уявити гордість француза без гордості за свою мову.

Справді, дивна країна. Але я все одно її люблю: як діти люблять матір — і в здоров’ї, і в хворобі — та докладають зусиль до її одужання, так і я мрію про часи зміцніння й розквіту України як незалежної держави. Я цілком свідомий своєї причетності до розбудови нашого спільного дому й відповідальності за нього. Я хочу, щоб у моїх майбутніх дітей Батьківщиною була Україна та щоб вони не потерпали через свою національність — українець, і щоб правнуки цілком щиро та з гордістю могли сказати: «Ми пишаємося тим, що наші предки були українцями, і ми теж українці!»

23 ст. - милий Тарас ПРОХАСЬКО: Є речі, набагато важливіші від знань. Любов, наприклад

Люблю його не лише як письменника, а як погідну, лагідну і життєлюбну особистість. А також стаття, що звільняє від стереотипів Олега Коцарева: Познайомитися з протестантами, а не зі стереотипами про них.
  І це ще далеко, далеко не все! Чекаю наступного числа...




?

Log in

No account? Create an account