Про багатство значень деяких "православних брендів"
паломництво, Єрусалим
prbohdan_ohulch
   Усяка помітна подія (якою був візит патріярха Кирила) дає багатомірний інформаційний привід, центром якого є смисловий месидж. Месидж - це лаконічно сформульований словесний образ, послання. Такими смислами в останньому візиті були "Єдність" та "Свята Русь".
  Спробуємо розгорнути думки, які виникають як реакція на ці месиджі.
   Там, де двоє зустрічаються, спілкуються - чи двоє персон, чи дві сутності - є завжди щось для них спільне (инакше спіл-кування не було би), але і щось різне - чим ці дві сутності цікаві одна для одної. Якби не було б відмінности, то і спілкування як зустрічі иншого й иншого не мало б місця.
  Що було спільного - ми наче почули: Свята Русь.
  А що це?
  Безумовно, в нас має бути пошана до своїх предків та до того, що вони зробили. До речі, без-особово-божні (не молилися особистому Богу), але релігійні стародавні китайці вірили в Небо, в яке входили, за цими віруваннями, предки - які вище й більше сучасників та мають силу їм допомагати. Жили ці предки в Золотий Вік. Може, під "Святою Руссю" маємо на увазі цих предків?
  Якщо ж брати суто історичний контекст, то умовний Золотий вік тривав  (з чималими прогалинами) від Ярослава Мудрого по Володимира Мономаха (1019-1125). А "Срібний вік" у культурі, але не в політиці закінчився розгромом Києва Андрієм Боголюбським у 1169 р. Після цього "корінна" Русь (тобто більша частина сучасної Наддніпрянської та Поліської України), за винятком західних земель, дуже мало продукувала нових величних храмів та инших витворів культури.
  Отже, говорячи про Святу Русь як НАШЕ надбання, ми маємо усвідомлювати певну ідеалізацію.
  Тепер розглянемо, що ж таке Свята Русь з иншого, тобто російського боку.
  В даних словесних образах поняття "Святая Русь" часто поєднується з "необ'ятними просторами". Тобто, під Св. Руссю росіяни традиційно мають на увазі Російську імперію. Як пише сучаний популярний московський автор: " Они (подвижники) своими подвигами и молитвами расширили необъятные просторы Святой Руси до одной шестой части суши". Для таких росіян мірою святости є площа. Чим більша площа їхньої або иншої країни - тим більше святість (я, звісно дещо утрирую). Аде суть така: найбільш поширене бачення Православ'я у Москві як нерозривноі ланки у тріяді Православіє-Самодержавіє (чи "великая Россия")-народность та традиційне українське сприйняття Православ'я суттєво відрізняються. Тому з "Єдністю" не все так просто.

Важливе в словах патріярха Кирила
паломництво, Єрусалим
prbohdan_ohulch

  

            Побувавши на молебні на Володимирській гірці та трохи послухавши розмову в Іонинському
              монастирі, зробив  такі висновки:

            Патріярху звично мислити ґлобальними катеґоріями. Власне, це орґанічно узгоджується з його
              статусом. 

            Що означає ґлобальність мислення? Мається на увазі настроєність на вирішення певних
              завдань, проблем рівня усієї церковної спільноти, або й не лише церковної - можливо, й навіть в
                рамках т.зв. "русского міра".

        Що саме важливо для вирішення таких завдань? Патріярх прямо сказав - "впливати на
              інформаційні потоки", створювати інформаційні приводи. За його словами, ті, хто має вплив 
         на на  створення  та подання інформації, той формує громадську свідомість.

 
              А тепер насмілююсь розвинути це положення власними міркуваннями. Є різні культури подання
              інформації. Одна - є аксіомою для сучасної справжньої журналістики: на кожну подію подається,
          як правило, 2 альтернативні точки зору. Найбільш безсторонньою та професійною, наскільки мені
              відомо, вважається інформація, що подається ВВС.

            Другий підхід є достатньо давнім. Він властивий для ідеологізованого власника. Для такого
              власника інформація є цінною настільки, наскільки через неї він реалізує свою мету: донести
       свої цінності, ідеологеми, міфи врешті решт. Переконати у своїх ідеях тих, на кого він поширює свою
               інформацію.

         Якщо такий власник має відповідні можливості, він робить свою інформацію
             безальтернативною (історичні приклади, всим, вважаю доступні: наприклад, спалювання книг.
             Не тільки в Третьому рейху, але й не так давно у одній із епархій в Росії, де із семінарії вилучили
           та спалили Меня, Мейєндорфа та ин.... А ще можна згадати спалення православних книг
            "литовской печати" в Московії 17 ст). Якщо ж ні - то він, наскільки можливо, обмежує подання
             альтернативної інформації. А ту, яка є у нього, подає максимально ефективно - категорично,
             безапеляційно, оглушливо, без тіні рефлексії або внутрішньої дискурсії.

         Це і є міфи, ідеологеми. Вони мають бути найпростішими, найефектнішими, найдоступнішими
             для широкого загалу. І давати прості відповіді на складні питання - щоб людям не хотілося
             думати - міф-ідеологема уже дає просту і ясну відповідь.
             Яке все тут написане має відношення до Церкви та церковної свідомости? Про це (якщо Б.
              дасть) - в наступному блозі.


Римський папа вимагає перейменувати одну з центральних вулиць Варшави
паломництво, Єрусалим
prbohdan_ohulch
  Римський папа вимагає перейменувати одну з центральних вулиць Варшави - нібито повідомило вірменське радіо.
  Польський король Сиґізмунд, на честь якого названа вулиця, віроломно вюював з братнім та єдиновірним німецьким народом. Тому німецький папа, вірний друг польського народу та його щирий патріот, який скоро має приїхати у Варшаву на один з урочистих заходів, попросив місцевий сойм Варшави, керуючись гуманітарними принципами европейської солідарности, перейменувати вулицю, назва якої так ріже вуха справжніх польських німецьких патріотів.
  ЦЕ ПРАВДА?? - запитав один із слухачів. Так, правда, відповіло вірменське радіо. Але вулицю не у Варшаві, а у Києві. І не в честь польського короля названу, а в честь українського гетьмана. І не папа попросив, а патріарх. І не німецький, а... - ну, ви самі розумієте, який...

Про дідуся Фройда та ювенальну юстицію
паломництво, Єрусалим
prbohdan_ohulch
 

Який зв'язок між Фрейдом та ювенальною юстицією? Вибачайте за химерний звивистий шлях думки...

Почув якось обговорення теми ювенальної юстиції на відомому розмовному радіо.
    Я не знаю, що таке ювенальна юстиція. Припускаю, що це щось таке не вельми ідеальне. Але я знаю, що     таке   логіка її радикальних супротивників. Одного з них почув у цій радіопередачі.
     Логіка ось така. Є у світі страшна і законспірована таємнича сила. Хто вони - її представники - масони, жидомасони чи жидобандерівці - апологети не кажуть прямо, але таємниче натякають, що знають.

     Від цієї сили все зло. Як правило, це зло перераховується як явище одного порядку, організоване цією
   силою (так переконував лідер громадської орґанізації): гомосексуалізм, наркоманія та помаранчева революція.
      Критерієм того, що ця сила впливає, є лібералізм та демократія. Там, де панує ліберальна демократія - там
   свобода гріха. Тому протилежністю ліберальній демократії є просвіщенний авторитаризм, а краще всього -
   монархія. Ясно, що помазаник на всій земній кулі може бути лише один, і зрозуміло, з якої точки земної кулі має
   йти світло для всього світу.

     Мотиви тих, хто створюють цю історіософію, зрозумілі. Як говорить один мудрий афоризм: метою влади є   влада. Владу ж легше утримувати серед довірливих та заляканих людей, яких для цього треба відучити
   думати та брати на себе відповідальність.

    Продовжую наступного дня. Оскільки на мою бідну голову надходить різна інфа про ювенальну юстицію, на яку   мені необхідно реаґувати, змушений був трохи з нею розбиратися, щоб скласти власне більш-менш  
    неупереджене ставлення.

   Знайшов статті з, т.б. мовити про і контра:

 

 Дізнався, що досить цікаво – в цьому питанні партія «Свобода» є союзником «православних державників» (http://opir.info/2010/05/28/yuvenalni-tehnolohiji-yak-vynyschennya-simji/):

«Сьогодні нависла загроз над найбільшою споконвічною цінністю українців – сім’єю. Вчорашні опозиціонери, а сьогоднішня влада від Партії регіонів вкотре довела свою злочинну сутність і цілковиту байдужість до власного народу. Намагаючись догодити всім, окрім українців, теперішній уряд без широкого громадського обговорення хоче запровадити так звану ювенальну юстицію західного зразка. Така “система захисту прав дітей”, заснована на доносах, вилученні дітей у батьків – неприпустима - заявив голова Тернопільської міської організації ВО “Свобода”, депутат Тернопільської міської ради Михайло Головко.

Введення в тій чи іншій формі ювенальної юстиції західного зразка спрямоване на підрив традиційних сімейних цінностей, а отже становить загрозу національним інтересам України. Воно суперечитиме конституційному принципу захисту сім’ї, її незалежності, вільного вибору батьками форми виховання дітей,поставить сім’ю під жорстокий контроль чиновників. Воно зруйнує діючу в Україні судову і правоохоронну системи, порушить принцип поділу влади, а головне — призведе до руйнування благополучних сімей, необґрунтованого збільшення соціального осиротіння (дітей-сиріт при живих батьках), спровокує корупцію і дитячо-підліткову злочинність.

“Введення в нашій країні ювенальної юстиції західного зразка призведе до безкарності молодіжної злочинності і створить ряд загроз для держави і суспільства. В цьому ми можемо переконатися на прикладі мільйонів європейських і американських сімей, де головною проблемою є внутрішні стосунки батьків і дітей. І сьогодні західні “порадники” хочуть перенести свої біди до нас. Все це робиться під личиною добра та під гаслами “захисту прав дітей”, але насправді має на меті налаштувати дітей проти батьків, розтлити і знищити нашу з вами Святу Батьківщину. Вони не перші, хто віроломно вторгався на нашу землю. Вони лізуть в наші дитсадки і школи, сунуть ніс в наші сім’ї і вчать нас, як треба жити. Нехай спочатку наведуть лад у себе, в тих західних країнах, де діти стріляють по вчителях і доносять на своїх батьків, де тижнями не можуть угамувати “дітвору, що розпустувалася”, яка спалює машини і б’є вітрин».

  

«Україна молода» за 13 травня: (http://www.umoloda.kiev.ua/number/1652/176/58283/)

"У квітні під Міністерством юстиції у Києві мітингували обурені батьки. І не тільки. Кілька громадських організацій — «Батьківська держава», «Православний вибір», «Союз жінок за майбутнє дітей» делегували своїх представників висловити незгоду із запровадженням в Україні ювенальної юстиції. Поки що законопроект перебуває на стадії експертної оцінки: документ направили на вивчення до Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ). Якщо ЮНІСЕФ проект схвалить, його матеріали ляжуть на стіл Віктору Януковичу. От тоді вже розмова вийде на більш предметний рівень, коментують у Міністерстві юстиції. Втім, додають чиновники, концепція не передбачає жодних радикальних змін, але формує напрям, в якому просуватимуться правові реформи для захисту дітей, що скоїли злочин. Цим наразі офіційний коментар Мін’юсту і вичерпується.

Повертаючись до європейського досвіду, слід зауважити, що противники ювенальної юстиції люблять наголошувати: нововведення нічим не допомогло розвиненим країнам у приборкуванні некерованої молоді. Погроми неповнолітніми крамниць та підпалення авто є звичною річчю у низці країн Європи. І все це незважаючи на те, що традиція перевиховування агресивних підлітків окремо від дорослих злочинців, поблажливе до них ставлення та м’які покарання (у Франції функціонує єдина на всю країну виховна колонія закритого типу, розрахована на 500 місць) існують уже не один десяток років.

Закордонний досвід: pro & contra

І все ж закордонний досвід, як той заборонений плід, надто сильно приваблює, аби розсудити як слід, чи підходить Україні те, що запроваджено в інших дер­жавах. Тим паче, що у Кримінальному кодексі України і так закладені особливі норми судочинства, що застосовуються щодо неповнолітніх розбишак. Ніхто не судить юних правопорушників так само, як дорослих злочинців, про яку б провину не йшлося. Тож диференційований підхід закладено у чинному законодавстві від самого початку.

Але вітчизняних новаторів надихає європейський експеримент зі службою пробації (співробітники якої вивчають умови та обставини, що призвели до скоєння неповнолітнім злочину), інститут відновлювального правосуддя (коли суд укладає зі злочинцем свого роду угоду про самостійне відшкодування ним усіх завданих матеріальних та емоційних збитків — вважається, що таким чином малолітнього правопорушника вчать брати відповідальність на себе) тощо.

Напевно, кожна народжена трудами кількох поколінь європейська традиція несе в собі раціональне зерно, але просто взяти та й перенести її на наш ґрунт не вийде в жодному разі. Так, українські діти і підлітки у непоодиноких випадках демонструють найгірші задатки, які можуть бути у людині — сцени шкільного насильства над однокласниками і навіть учителями, які підлітки охоче знімають на відео і викладають в інтернеті, вихваляючись муками своїх жертв, давно стали частиною нашого буття.

Правда й те, що ніякі погрози на кшталт виклику до школи батьків чи залучення до справи «дитячої кімнати» міліції (цими санкціями не так давно лякали нинішніх 35—40–річних) вже давно не виконують функції запобіжників. Зрештою, не підлягає сумніву, що ситуацію з дитячою жорстокістю та злочинністю треба міняти, але чи допоможе у цьому ювенальна юстиція — питання інше. Тим паче, що це — палиця на два кінці, адже займається подібний підрозділ правосуддя не лише правопорушниками.

Не будемо абсолютизувати тезу про шанобливе ставлення до батька і матері (бо, як уже було сказано, самої лише спорідненості на генетичному рівні недостатньо, щоб заслужити таке ставлення — дорослі також мають бути гідними любові своїх дітей, і це навіть поза дискусією), але в традиційному уявленні процес виховання все ж покладено, в першу чергу, на родину.

Держава ж має право (і обов’язок!) прийняти під своє крило тих, кому в рідному гнізді не створено належних умов. Але все це зводиться до питання міри, бо перетворювати чиновників на менторів, які з’являтимуться за першим–ліпшим викликом «потерпілої сторони», себто дитини, яка може бути невдоволена чим завгодно — від заборони йти у кіно до матеріального становища своєї родини — означає дати державі забагато можливостей.

Хотіли якнайкраще?

Бо держава має бути псом у кращому розумінні слова: охороняти, але не головувати на родинних зборах. Бути другом людини, а не контролером того, що зазвичай залишається за зачиненими дверима.

Зберегти паритет здорового глузду і «злоби дня», яка вимагає змін, в цій ситуації буде непросто. На жаль, ніхто не знає, що саме закладено у тому проекті, який нині розглядає ЮНІСЕФ. Громадськість не знає, а вповноважені особи відмовляються говорити на цю тему (під час мітингу, згаданого на початку, до протестувальників так і не вийшов жодний представник Міністерства юстиції).

Очевидно, якщо й запроваджувати в Україні ювенальну юстицію, варто обмежитись тією її «іпостассю», що займається злочинами неповнолітніх — їх вивченням та превентивними заходами. Тобто головними учасниками процесу мають бути діти, яких звинувачують у правопорушеннях, а не їхні батьки, котрі самі ризикують стати об’єктами переслідування".

 

 

А тепер власні висновки:

1. До арґументу про терор ювенальної юстиції (ЮЮ) в Америці та Европі.

а) Хотілося би від супротивників ЮЮ побачити посилання на конкретні статті законів – в яких, як нам віщають – дозволяється дітей забирати від батьків. За що саме забирати? Які ще серйозні покарання практикуються, крім позбавлення батьківських прав?

 б) Як кажуть опоненти ЮЮ, в Европі та США не протовпишся від аґресивних невихованих підлітків, які розгнуздані та безкарні. Чи це правда? Де частіше п’ють пива з пляшки, палять та лаються  - в Европі чи в Росії, Україні? Де викидають сміття, пляшки тощо – прямо під ноги?

в) Якщо дітей забирають від поганих батьків – то куди їх потім віддають? У дитячі будинки? А чи є в Европі дитячі будинки? А скільки там дітей (на 1тис. населення, у порівнянні з Україною)?

Я, наприклад, знаю, що у Швеції ВЗАГАЛІ немає дитбудинків. Там усих сиріт (якщо був нещасний випадок чи передчасна смерть, сиріт при живих батьках там немає) розбирають по родичах або тих, хто стоїть у черзі на всиновлення.

 

2. ЮЮ просовує ЮНІСЕФ, який дає гроші Лавриновичу. За ЮНІСЕФ стоять переважно французи, що, дійсно, не є дуже добрим – враховуючи французьку малорелігійність та практично відсутність консервативних цінностей. З другого боку, можна поставити питання так: невже у нас немає проблем зі становищем дітей у родині? З безпритульними, з сумним становищем дитбудинків, з насильством у родинах, з масою родин, де дітьми не займаються? Невже краще нічого не робити, ніж робити що-небудь? Чи є якісь способи ефективної співпраці з тими структурами та країнами, які вже давно розв’язали проблеми, подібні до наших?

 

А тепер розглянемо уважніше – як відбувається сама дискусія. З одного боку – православно- та націонал-радикали, які демонізують ліберальні цінності - а це (скопом): ліберасти, гомосексуалізм, леґальні наркотики тощо. Один популярний батюшка, відомий своїм красномовством, так прямо і сказав на радіо: Любити Европу – це смертний гріх (в контексті: сучасну Европу, яка є, перепрошую «ліберастичною»). Від неї та Америки – усе зло.

 

З другого боку – чиновники, які сприймають ці арґументи як марґінальні, якщо не сказати, ознаки психічного розладу. І які просовують ЮЮ, маючи, я не сумніваюсь, власний корисливий інтерес.

З третього боку – обиватель. Який має свої фобії та здатність сприймати всерйоз сказане по «зомбоящику». Деяка частина віруючого народу (як одного разу сказав митрополит Володимир – «благочестивого, але безтолкового» ) сприймає згідно зі своїми фобіями не «зомбоящик», а те, що йому говорять ортодокс-радикали. А задача ортодокс-радикалів – якраз і залякати народ. Принаймні, вплив на частину православних таким чином збільшиться.

А тепер: при чому тут дідусь Фройд?

А ось при чому. Фройд виводив типи релігійности від типів дитячих комплексів. Комплексів щодо власних батьків. Один із комплексів можна назвати (у Фройда трохи інакше, але смисл той самий): батько-могутній садист. Тобто: батько тішиться зі своєї влади в родині (особливо над слабкими та беззахисними – тобто дітьми)  і зміцнює її насильством.

Оскільки дитина не може не любити батьків (у ранньому дитинстві), то вона сприймає такого батька як ідеальну істоту. І тоді, коли дитина стає дорослішати, та вибудовує свої стосунки з Богом, то вона на Бога переносить свої підсвідомі комплекси та уявлення про всемогутнього, жорстокого та безжального батька.

Що з цього виходить? З цього виходить таке сприйняття реальности, в якому віруючий обиватель шукає такий тип релігії і такий характер церкви, в якій верховодить всемогутній, жорстокий та безжальний бог.

Тоді обиватель схвалюватиме і такий тип суспільства, в якому влада – також всемогутня, жорстока і безжальна. Инакше кажучи, обиватель  любить сильну руку.

І, сприйнявши жорстокість з дитинства, буде її являти у власній родині.

Приклади – починаючи з московського «Домостроя» 16 ст., де рекомендується для порядку  регулярно лупити дружину та дітей.

«Наказывай сына своего в юности его, и упокоит тебя в старости твоей И не жалей, младенца бия: если жезлом накажешь его, не умрёт, но здоровее будет, ибо ты, казня его тело, душу его избавляешь от смерти. Любя же сына своего, учащай ему раны - и потом не нахвалишься им... Воспитай детей в запретах и найдёшь в них покой и благословение. Так не дай ему воли в юности, но пройдись по рёбрам его, пока он растёт, и тогда, возмужав, не провинится перед тобой и не станет тебе досадой и болезнью души».

 

Як наслідок такої релігійности: адепт релігії уникає власної відповідальности за стосунки з Богом та ближніми. Він радо виконуватиме те, що скаже пастир. І пастиря буде обирати – по можливості більш суворого, більш авторитарного. Шукатиме рішучих і простих рішень. Підтримуватиме високий рівень аґресивности – як у собі самому, так і навколо себе. Відси: фобії, підозріливість, бачення ворожих підступів. Мілітарність свідомости.


  

Яким може бути християнське ставлення до морального зла?
паломництво, Єрусалим
prbohdan_ohulch
  Можливо, трохи не по темі УХК. Поділюся з ЖЖ  своїми міркуваннями.
  Якщо в досяжному оточеннні християнина є зло, то, з позиції як загальнолюдської, так і християнської етики, не реа
ґувати не можна. 
 
Слід усима силами боротися з ним. Але чим християнська реакція відрізняється від, так би мовити, язичницької? Немає ненависти персональної, до носія зла. Немає агресивного бажання знищити, ліквідувати опонента. Є – скорбота і молитва за заблукалого.
   Але є й таке велике зло, яке близьке до абсолютного. І для протистояння йому потрібні вся зібраність, мужність, рішучість. Инша річ, що боротьба, війна з великим злом у кожного своя. Хтось – бореться з ним у першу чергу у собі («наша брань – не проти плоти і крови, а проти духів зла піднебесних», ап.. Павло), але на комусь лежить відповідальність заявляти й громадянську позицію, активізувати самоорґанізацію громадянської спільноти.
  Для цього потрібно ставлення: в якому випадку, в чому саме не можна мовчати? Коли рубають парк поруч з моїм будинком – християнину стати пліч-о-пліч із захисниками парку – це ж нормально, чи не так? А якщо парк десь поодаль чому б і ні? А якщо це не парк, а інша справа, в якій є очевидною несправедливість і свавілля влади – чому б і  ні? Тут, звичайно, треба й дотримуватися моральної та принципової поведінки в пікеті, демонстрації, тощо.
  Далі буде

Потужне слово поета Юрія Тітова - 31 травня
паломництво, Єрусалим
prbohdan_ohulch
 31 травня в Будинку Вчителя відбувся вечір поета-інваліда Юрія Тітова. Багато хто про нього знає. Для тих, хто не знає: Юрій з дитинства живе з втраченою здатністю до руху, в т.ч і до мовлення (майже нерухомі м'язи, необхідні для вимови слів). Пише вірші на компутері носом.
поет Юрій Тітов

    Не буду писати про нього найбільш загальну інформацію - можна знайти в інеті. Особисто мене вражає в Юрію те ж, що й більшість людей - його мужність, сила духу. Так, він звичайна людина - з коливаннями, ваганнями, почуттями, іноді й слабкостями в чомусь. Але цей пломінь духовного в ньому завжди яскравий і долає немочі плотські та душевні.
  ...
  "В мою кімнату зазирнуло Світло -
   Посеред ночі кинуло тепло...
   Блукало сміхом і Весною квітло,
   Свою яскравість у вогні несло.
   Усе без нього ніби сутеніло -
   Плила пустеля по німих кутках.
   А от воно прийшло і обігріло,
  Як Божа сила у святих рядках!
  ...
  Де Бог існує, там добро понині
  Своїм надіям не лишає сну.
  Не знає краю, не паде, не згине.
  Ти тільки вір (у вірі світ живе).
  І серед ночі із небес прилине
  Господнє Світло і життя нове".
  
   Юрина віра та релігійність - природня. Він не мав "канонічного досвіду воцерковлення", коли людина несміливо і довірливо приймає те, що в церковному житті робити обов'язково треба і те (про що часто "воцерковлені" говорять більше), чого робити не треба і не можна. Відси - його природня внутрішня релігійна свобода. Відси - і почуття, емоції в деяких віршах (ліричного плану), які він не намагається приховувати.
  Для мене у творчості та діяльності Ю. Тітова є дивовижний та натхненний моменти.
 Дивовижний - у його самоосвіті та обраному світогляді. Мама каже (і я їй в основному вірю - вона щира, проста жінка), що Юра з дитинства сам обирав і книжки для читання, і сфери інтересів. Не можна сказати, що це батьки обрали та визначили його світогляд.
 А натхненний момент - у ставленні Юрія до українського та України.
  
   УКРАЇНУ СВОЮ НЕ ДІЛЮ
 
  "Україну свою не ділю,
   А до неї чолом припадаю,
   І правдивий свій слід залишаю -
   До народу стежину стелю.

   Я не чую брехливих промов,
   Можновладців, катюг, фарисеїв.
   Хай зійде над моєю землею
   Благодати священний покров.

   Свого слова міцну булаву
   Підійму, як духовности силу
   Щоби мова повсюди яріла,
   та, що рідною в світі зову.
 
   Боже правий, народ захисти,
   У розкриленім сяйві Собору,
   Його віру, його непокору
   Дай вогнем золотим пронести.

   Я вбираю рядки вогнені
   Дорогого, як скарб, "Заповіту".
   І молюсь над затьмареним світом,
   Щоб прозрів від знущань та брехні.
 
  Україну свою не ділю,
   А до неї чолом припадаю,
   І правдивий свій слід залишаю -
   До народу стежину стелю".
  .
До речі, родина Юри з дитинства - звичайна, київська, російськомовна. Батько - можливо (за прізвищем, я деталей не допитувався) - етнічний росіянин. Але з часом, коли Юрій става більш зрілою особистістю, родина ставала усе більш переконано українською (й україномовною), хоч очевидного зовнішнього стимулу, впливу непомітно. Я у цьому спостерігаю природний голос совісті.
   А у Юри є й російські вірші, теж ліричні та задушевні.

Міркування щодо морального обліку нашої історії.
паломництво, Єрусалим
prbohdan_ohulch
   Хтось із класиків (чи не Леся Українка?) сказав, що нашу історію не можна читати без брому.
   Мабуть, свої поразки (якщо ототожнювати себе з Україною) корисно усвідомлювати. З иншого боку, жодній особистості неможливо формуватися лише з болісним згадуванням поразок.
  Дуже непросте завдання - знайти в сукупності історичних фактів ту траєкторію, яка свідчить про благість існування, буття  в Божому світі. Благість існування не лише особистости, але й спільноти.

  Зустріч з істориком Олексієм Кресіним, яка відбулася в Центрі богословських досліджень в неділю 16 травня, ще раз допомагає нам задуматися над такими питаннями:
  
Наскільки історичні уявлення (стереотипи, міфи) формують наші уявлення про нас самих, наскільки вони детермінують наші цінності та пріорітети?
  Наскільки адекватним є сприйняття історії, в якому проти "наших" (завжди хороших) виступають вороги (завжди погані)?
  Чи можна історію розглядати инакше, аніж постійні конфлікти?
  Варто, звісно, поставити таку благу мету: християнське прочитання нашої власної історії. Перешкодами на цьому шляху є і (пост)совітське  сприйняття  (історія як
проґрес продуктивних сил) й  імперське сприйняття (Україна - це  малоРосія - частинка Великої Руси, яка все своє життя мріє приєднатися, а то й розчинитися в ній).
  Також неконструктивним (хоча иноді й видає ться справедливим) історія як накопичення
несправед- ливостей з боку "старшого брата"...
  Отже, слід дуже уважно і з певного боку ще раз вчитуватися в документи, архівні матеріяли з тим, щоб побачити, що в нашій історії діяли нормальні, адекватні люди
, часто кращі християни, ніж ми.   
  
Досягненнями ж нашої культури (і саме як культури хри стиянської) є, що дуже важливо, і юридична думка. У нашій історичній свідомості не відображається значення таких документів як Руська правда, Литовський статут, Генріхові артикули 1570-х рр. (про них я дізнався вперше, а це був фактично прообраз конституції Речі Посполитої, другої за часом у Европі, після венеціянської, і він зіграв велике значення для правової культури української шляхти, і це мало значення також і для Конституції Орлика).
  Велике значення мають також ілюстрації з фольклорного матеріялу - думи, пісні.
  Якби я був істориком, і добре знав би документи, почав би з коротких нарисів-ілюстрацій - як у конкретних ситуаціях звичайні люди (а не тільки правителі, владоможці) поводили себе по-християнськи.

 


  

Власні відкриття щодо інтернет-спільнот
паломництво, Єрусалим
prbohdan_ohulch
Спробував дізнатися, які бувають ЖЖ-спільноти, і відкрив для себе дещо цікаве.

   По-перше, існує статистика: кількість ЖЖ-спільнот в країні. Статистика вельми несподівана:

     * United States (4882050)    
  * Russian Federation (1580203)  
   * United Kingdom (449212)       
   * Canada (435151)             
 * Ukraine (253599)             
   * Singapore (208905)           
 * Australia (204585)            
    * Philippines (124892)        
   * Germany (95607)              
   * Brazil (83490)            
   * Japan (75618)            
   * India (71658)
  * Belarus (61223)              
   * Finland (56610)           
    * France (52109)
    * France, Metropolitan (4858)   
    * China (50142)
    * Netherlands (43073)          
* Israel (41922)                  
   * Spain (40205)           
    * Italy (39860)            
  * Korea (South) (39762)         
   * Malaysia (36986)            
   * Indonesia (34064)
   * Poland (32617)                 
   * Mexico (31897)
  * New Zealand (Aotearoa) (30780)  
     * Sweden (25821)               
   * Romania (22727)                
   * Ireland (22437)                
  * Argentina (21437)              
   * Thailand (20621)             
     * Latvia (20242)                
     * Norway (18914)                
    * Chile (17562)            
     * Viet Nam (16665)
  * Belgium (16093)              
   * Estonia (15721)                
  * Portugal (14298)              
   * Hungary (14532)             
    * Turkey (13381)
    * Hong Kong (13125)             
  * Scotland (12811)
   * Czech Republic (9456)           
    * Czechoslovakia (former)
  * Venezuela (10971)             382
    * Taiwan (10757)
   * Denmark (10205)          
   * Austria (10052)           
   * Moldova (9768)           
    * Lithuania (9604)           
   * Bulgaria (8935)           
    * South Africa (8910)
   * Kazakhstan (8665)                  
   * Colombia (8686)
    * Switzerland (8278)       
    * USSR (former) (8422)
   * Greece (7425)
   * United Arab Emirates (6423)      
     * Uzbekistan (5871)
    * Azerbaijan (5298)           
  * Zimbabwe (4994)
    *  Afghanistan (4741)
  * Georgia (4241)              
      * Armenia (4039)         
   * Slovenia (3669)          
   * Croatia (Hrvatska) (3609)        
  * Iceland (3492)                    
       * Cuba (1271)
    * Cyprus (1768)
     * Ecuador (1887)
    * Egypt (7455)
     * Iran (2890)
    * Iraq (1412)
      * Korea (North) (459)
      * Kuwait (1796)
    * Kyrgyzstan (1781)
       * Pakistan (8528)
        * Peru (7255)
      * Puerto Rico (5407)
    * Qatar (1838)
       * Saudi Arabia (5680)
      * Serbia (984)
        * Syria (690)
    * Tajikistan (705)
           * Uruguay (1702)
       * Vatican City State (Holy See) (1669)

   Цифри в дужках - це кількість ЖЖспільнот у країні. Приведенів дані по тих країнах, які чимось мені цікаві особисто.
  До деякої міри може бути приємно, що Україна входить у світову п\ятірку лідерів (чи така велика кількість спільнот однознчно добрий показник? - про це пізніше).
  Дуже цікавим є лідерство таких країн як Австралія, Філіпіни, не кажучи вже про Сінгапур. Але ще цікавіше, якщо ми складемо рейтинг за кількістю спільнот у країні на 1 млн. її населення. ось що буде:

1. СІНГАПУР (208905)             41600
2. USA  (4882050)                      15800
3. КАНАДА  (435151)                12760
4. ЕСТОНІЯ  (15721)                  11710
5. РОСІЯ (1580203)                   11300
6. Ісландія (3492)                      10970
7. Фінляндія (56610)                10560
8. Австралія (204585)               9190
9. латвія (20242)                        9035
10.. Великобританія (449212)    7240
11. Нова Зеландія (30780)      7050
12. Білорусь (61223)                 6460
13. Ізраїль (41922)                    5560
14. УКРАЇНА (253599)               5520
15. Ірландія (22437)                 5022
16. Норвегія (18914)                 3873

  Решта країн помітно відстають, хоча і для них деякі показники цікаві. Але про це, а також аналіз  згодом.

Антиномія громадянського та церковного
паломництво, Єрусалим
prbohdan_ohulch
   Нещодавно (здається, перед т.зв. "травневими святами") був запрошений на засідання комісії з упровадження християнської етики в освіту.
   Виникли цікаві колізії. Усі розуміють, як нелегко створити одну програму та один підручник (принаймні, поки що один - перший) для всієї України.
   Є очевидними два підходи: робити підручники конфесійними (умовно кажучи: православні, (греко)-католицькі та протестантські) або міжконфесійними. Але у другому випадку компроміси роблять ситуацію неідеальною - ніхто не буде повністю задоволеним.
  Можно було би допустити більшу реґіоналізацію, але, ясна річ, Мін Освіти не хоче (може, й правильно) відпускати віжки.
   Але питання підручника є аспектом більш широкого питання: як поєднати власну релігійну та громадянську, а то й навіть національну ідентичність)? Кого треба виховувати в першу чергу в Церкві: свідомого громадянина та патріота країни, чи патріота своєї конфесії?
  Але, як би там не було, в Україні ця справа уже рухається, і це краще, аніж нічого. Боже, благослови!

Ще раз про Качинського (вічна пам'ять!)
паломництво, Єрусалим
prbohdan_ohulch
Учора почитав дуже шанованого мною Юрія Макарова у не менш шанованому "Укр. тижні" (www.ut.net.ua)

Качинський відстоював традиційні консервативні християнські цінності.
  Він це робив послідовно ,  слідуючи польській культурній традиції.
Хто був його опонентом? Евроліберали, евроґлобалісти, евродемократи.
  Багато хто називав його націоналістом.
  Звідки йшла традиційність Качинського? З родини. Він був зразковим сім'янином.
  Качинський міцну християнську Польщу бачив як спільноту, що складається з міцних християнських родин.
  Християнський консерватизм починається з християнської родини.
  Біда України: В нас, у Какляндії (скоро варто буде саме так йменувати цю країну) власне України стає ще менше й тому, що у нас усе менше родина залишається цінністю.
  Відродження України неможливе без усвідомлення цінности християнської родини.

?

Log in

No account? Create an account